Він вважав, що нарешті втік. Нарешті всі проблеми залишилися десь позаду. Попрощався з усіма, з останнім променем сонця та відпустив руки, поринувши в політ…
Він. Пересічний 17-річний підліток Франц, який ніколи не виділявся з-поміж інших. Дитинство його було безтурботним як і у всіх дітей. Згодом на нього чекала школа. Чекало нове життя. Франц ніколи не відзначався старанністю, надмірною жагою до знань. Він був людиною настрою. Жив в залежності від його емоційного та душевного стану. З нього вийшов би нікудишній актор, але все ж одне в нього вдавалося досить непогано…він навчився ховати свій біль та страх за усмішкою, що не сходила з його обличчя. Для всіх – позитивний та життєрадісний, а для себе – депресивний романтик, який завжди ховає свій біль…
Франц любив теплий літній дощ, любив споглядати як заходить сонце, любив спостерігати за рухом поїздів та прислухався до стукоту їх коліс. Чомусь він для нього був заспокійливим та мелодійним. Він цілими днями міг слухати свою улюблену музику та бродити вулицями рідного міста. Любив бувати на самоті. Розмірковувати над життям, його змістом, над кожною страченою миттю. А найбільше в своєму житті він любив писати…Про все. Про людей, про почуття, про власні переживання. Франц за допомогою пера міг передати набагато більше, ніж міг би сказати. Він володів словом. Мав через нього вплив на людей.
Нарешті настало літо. Він закінчив школу та розмірковував над своїм подальшим життям, над здобуттям вищої освіти. Саме це літо було для нього найкращим, адже він нарешті попрощався з депресією, яка супроводжувала його протягом цілого навчального року.
Ще на початку минулого літа він захопився однією дівчиною. Вони дуже часто спілкувалися в інтернеті, не помічаючи як біжить час. Франц закохався. І тепер по – справжньому, а не так як було завжди. Він жив нею. Переживав за неї. Радів її здобуткам та співпереживав її негаразди. Франц так чекав, так чекав початку навчального року, чекав їхньої зустрічі. Яким же ж він був щасливим. Він вперше покохав. Щодня він забігав до неї в клас, щоб побачити, привітатися, поговорити. Але, на жаль, його щастя тривало не довго. Вона боялася покохати, боялася, що їй завдадуть болю. Вона не любила Франца і вони розійшлися…залишивши в його серці глибокий шрам, який не гоївся.
Так, попрощавшись з коханою людиною він увесь свій вільний час шукав відповідь на запитання : «Чому? Навіщо? Що я зробив не правильно?» Франц потрапив в обійми депресії, яка не хотіла його відпускати. І він змирився, ослаб, перестав боротися. Серце його вкрилося льодом. Він став зовсім іншим, перестав бути собою, навіть в душі. Змінився.
І лише влітку він зрозумів, що обірвалася остання ниточка його почуттів. Нарешті він розлюбив. Нарешті він звільнився з полону та знову навчився радіти життю. Ожив. В нього відновилося бажання жити, творити щось на благо інших. Так ще й за результатами вступної компанії він став студентом престижного вишу. Життя знову сповнилося кольорами.
Університет. Нові знайомства. Нове оточення. Нове життя. Новий шанс жити з початку. З чистого листа.
Франц ніколи не мав проблем із спілкуванням. Він умів притягувати до себе людей. Був душею компанії. Але одне він ніколи не забував, він не забував, яким є насправді.
Та враз його життя кардинально змінилося. Він знову закохався. Якось так дивно. Несподівано, але водночас так…так добре було в нього на душі, Франц знову почав згадувати, що таке *бути щасливим по-справжньому*. Та й познайомилися вони якось дивно. В інтернеті. Просто маючи спільних знайомих. Найдивнішим для нього стало те, що вони вирішили продовжити своє спілкування поза мурами мережі. Цей день він не забуде ніколи.
23 вересня. Простий. Буденний четвер. Але для нього – це був день, коли вони мали зустрітися. Вони домовилися зустрітися о 15:00 біля торгового центру. 15 : 00…цілісінький день Франц думав про зустріч. Чекав закінчення пар. Чекав. Дивно воно якось. Не знаючи людину чекати її з таким бажанням, з такою радістю. Це, дійсно, було якось дивно. В нього було лише 2 пари, тому одразу по їх закінченню Франц заскочив додому, щоб поїсти та відпочити. Він заснув. Прокинувся аж о 14:30. В голові лише одна думка : «До того торгового центру їхати мінімум 40 хвилин, а я ще вдома…». Швидко зібравшись він вибіг з квартири, щоб побачити її. На щастя вона сама запізнювалася, тому він прийшов вчасно.
Вона. Красива. Граціозна. Прекрасна. Її волосся, що розвивалося завдяки вітру. ЇЇ очі манили до себе. Та й сама вона випромінювала доброту, тепло та ніжність.
Щось дуже міцно стиснуло його серце, він зрозумів, що вона йому не просто подобається… він закохався з першого погляду. Хоч він і ніколи не вірив в таке.
Вони довго гуляли, бродили вулицями міста, вони не мовчали…говорили про все, про будь – що, та й усмішка не сходила з його обличчя. Франц знову щасливий, його чорно – біле життя знову стало кольоровим. Він декілька разів намагався взяти її за руку, та не насмілився, побоявся, що одразу ж їхній прекрасний день завершиться через його дурну помилку.
Стало вже пізно. Холодно. Та й втома давала про себе знати. Вони попрощалися біля її подвір*я, та почуття щастя не покидало його аж до самісінького сну. Коли Франц їхав додому в автобусі, він притулився до вікна та посміхався, переживаючи знову цей чудовий та незабутній день. Закохався?! Так, закохався! І при чому ж безповоротно.
Найгірше на нього чекало перед сном. Він згадав свою колишню, згадав увесь біль, усі страждання, згадав причину своєї затяжної депресії. В одну мить він ладен був обірвати з нею всі зв*язки. Ладен був попрощатися з нею раз і назавжди,але це йому велів розум, а серце…воно вперте, воно благало не робити дурниць. Благало прислухатися до своїх почуттів…
…До почуттів…до нової радості, щастя, надій та мрій, після яких залишиться біль та розчарування. Знову все це пережити. Він вже не міг. Не хотів. Але, щоразу згадуючи ці чарівні очі, ці вуста та це добро, яке освітлює всіх він розумів, що безсилий, що в битві з почуттям в нього просто немає шансів, що в нього надто мало аргументів, щоб довести, що кохання змушує лише страждати. Франц здався. Та найгіршим для нього було те, що він не знав чи взагалі подобається їй. Це найбільше добивало його.
Через декілька днів просто прогулюючись Франц почув, що йому хтось дзвонить. Це була вона. Їй було сумно і вона запросила його до себе. Для нього це була доволі таки приємна несподіванка, і він не задумуючись погодився. Більш, ніж через пів години він вже стояв в неї під дверима. Його щасливе обличчя, усмішка, блиск в очах. Все це було якось незвично, та водночас на стільки добре. Коли вона відкривала двері серце його виривалося з грудей. Він знову побачив її. ЇЇ очі, губи, волосся. І знову він переживав. Він не знав нічого. Не розумів, з якою метою вона запросила його, а не потягнула гуляти, та все ж поруч з нею він відчув спокій та затишок.
Вони довго розмовляли. Про будь-що, про все, що їх цікавило. Про музику, фільми, вподобання та не тільки. За цією активною бесідою вони, навіть незчулися як вечір заполонив місто. Перед тим, як Франц піде вони сиділи на кухні та пили чай. Він нарешті наважився зробити перший крок, крок назустріч, не знаючи, що буде далі…якою буде її реакція. Франц несміливо підійшов…Простягнув свою руку, щоб погладити її, її чудове волосся, ніжні руки. Він нахилився…тремтів…боявся та все ж поцілував її. Найбільше його здивував той факт, що вона як виявилося не була проти цього поцілунку. Цих декількох хвилин палаючого щастя.
Вже через пару хвилин Франц попрощався з нею та пішов додому. Емоції переповнювали його, він просто не міг повірити своєму щастю, не до кінця усвідомлював, що дівчина, яка здавалася для нього неосяжною мрією не відштовхнула його при першій же можливості. Він був щасливим, дійсно щасливим.
Найбільше, що його цікавило…це :Чому вона погодилася?, Чому з ним?, Чим він заслужив на таке щастя? Він, далекий від ідеалу чимось привабив її…Чим?..Чим?..Чим?
Того вечора додому повернувся зовсім інший Франц. Життєрадісний. Сповнений щастя. З бажанням жити, жити заради неї, заради них. Попри конфлікт, який розгорівся десь глибоко в його душі, очі Франца сяяли, він усвідомлював, що це воно, дійсно, це кохання!
Знаєш, це так прекрасно…Прокидаєшся, а в думках вона. Одразу ж після пар дзвониш, питаєшся як вона, як настрій, самопочуття. Чекаєш зустрічі. Увесь день вона поруч, поруч в голові, в серці, в спогадах та переживаннях. Перед сном так хотілося почути її ніжний голос, відчути, що потрібний комусь та побажати солодких снів. Так пробігали дні за днями…
Одного разу Франц навідав її. Вони давно не бачилися, тому й не помітили, як розтанув час в їхніх обіймах. Було вже надто пізно. І вона запропонувала Францу заночувати в неї. Це було так несподівано, і він не вагаючись погодився.
Це була їхня ніч. Ніч пристрасті та щастя. Ніч спокуси та кохання. Переплетені, немов зміюки руки. Запалені тіла. Солодкі вуста. Коли вони обіймалися, то здавалося, що серця їх б*ються в унісон. Ця ніч, вона була особлива. Перша. Покрита пеленою таємниць,переживань та солодких відчуттів. У вікна її кімнати вривалося світло прожекторів. Це яскраво помаранчеве марево створювало ще більш романтичну атмосферу.
Немає нічого кращого, ніж прокидатися поруч з коханою людиною. Саме так, адже це найсолодше та наймиліше для душі. Бачити своє кохане чудо, яке ще дивиться сни. І тихо, пошепки собі казати, що ти найщасливіший на всьому білому світі. Так воно й було. Жаль, хіба, що тривало все не довго…
Не довго вони були щасливими та безтурботними. Різні погляди на речі. На життя. Постійні розбіжності. Конфліктні ситуації та непорозуміння. Вони привели до краху. До провалля в цих відносинах. Щастя, якому ще вчора радів Франц, вже сьогодні перетворилося на пекло. Теплі слова замінили крижані та байдужі.
Мабуть, таки прикро, коли ти намагаєшся віддавати тепло, показувати свої почуття, а від коханої людини віє холодом. Серце стискається від болю. Хочеться кричати. Хіба таким мало бути кохання ? Хіба такі почуття оспівували поети та композитори ?
Та найбільшим болем було усвідомлення, що Франц був всього – лиш «таблеткою від минулого»…Можливо, вона взагалі на планувала в нього закохуватися, а просто намагалася забути свого колишнього…
Відсьогодні час ішов по-іншому. Думки перепліталися та створювали вузли, а почуття розривали серце. Усвідомлення того, що відбувається приходило поступово, чим завдавало ще більше болю та страждань.
Те, що ще вчора Франц вважав коханням, вже сьогодні перетворилося в смертельну петлю. Солодке почуття перелилося в розчарування. А щастя,воно здалося, поступившись болю.
Попри все те, що відбувалося, він досі любив її. Надіявся, що цей черговий конфлікт вичерпає себе і все знову буде гаразд. Та не все так просто. Не можуть бути поруч люди, які сумніваються одне в одному. Сумніваються в доцільності їхніх відносин. Сумніваються, навіть, в собі.
Це був крах їхньому щастю. Їхнім безтурботним вечорам. Планам на майбутнє. Завершилась казка. Розвіялися мрії.
Хоча, про які почуття може бути мова, якщо вона завжди хотіла змінити Франца. Внести корективи в його поведінці. Створити з нього абсолютно іншу людину. Або…Вона просто хотіла, щоб він нагадував її попереднє кохання. Мабуть, саме тому вона свідомо шукала розбіжності та намагалася з ними впоратися. Та зміни, вони не постійні. Та й спроби змінити Франца були марними. Адже, кожна зміна, яка зроблена з того чи іншого примусу не стійка. Все рівно рано чи пізно проявиться істинне їство людини.
Тому, закриваючи очі на біль, він усвідомлював, що це все рівно на краще. Що тепер він може бути собою. Що не буде щодня чути докорів в свою сторону. Одного він не розумів. Він не розумів що вона таке бачила в ньому погане, невже йому дійсно потрібно практично все в собі змінювати. Для нього це було незбагненно. Та попри всі ці роздуми, Франц вважав себе хорошою людиною, та не мав намірів в подальшому щось змінити.
Хоч все було не просто. Хоч і Франц відчував пекельну порожнечу, та все ж, він намагався забути все. Намагався стерти зі своєї пам*яті все те, що їх пов*язувало. Забути про «псевдо щастя». Повернутися до попереднього життя. Життя без неї, без них.
Тобі…моєму щастю…радості…болю та горю…
Дощ…вже декілька днів в душі падає дощ, змиваючи всі спогади, розриваючи її на маленькі частини, завдаючи страшного болю. Болю самоти, болю розставання.
Дощ…На вулиці рясно падає дощ, змиваючи бруд. Кажуть, що вода змиває все… змиває біль, страждання, спогади…та спогади про тебе не змиваються, напевно, надто вже сильно вони хочуть залишитися в моїй душі.
Почуття…те дурне почуття залишає мене без сну…без сну, зводить мене з розуму…живу. Живу?! А може існую, а хто там знає, якщо я вже й сам не можу відповісти на це запитання. Щасливий?! Ще місяць тому я ладен був кричати про своє щастя всьому світу, та не довго щастя тривало…і тепер я щасливий, але спустошений. Пустота заполонила мене, взявши у свій полон вона відірвала від мене ще одну, ще одну частинку душі, в якій були спогади…спогади про НАС. Ми…Ми – це щастя, а тепер…МИ – це історія, це всі ті позитивні миті, все те, що змушує мене мокнувши під дощем усміхатися… чому усміхаюсь, коли так болить, коли порожньо, коли я залишився сам на сам зі всім світом…і все ж усміхаюсь.
Страждаю…радію…сумую…усміхаюсь…живу на якомусь контрасті…стоячи на краю прірви, вирішуючи зробити крок вперед…
Ця субота нічим не відрізнялася від усіх інших. Франц як завжди пішов гуляти, щоб хоча б трішечки відволіктися від усіх буденних проблем. Міст – єдине місце, куди він міг прийти та забути про все на світі. Підійшовши до краю Франц вирішив зробити останній крок…
Він вважав, що нарешті втік. Нарешті всі проблеми залишилися десь позаду. Попрощався з усіма, з останнім променем сонця та відпустив руки, поринувши в політ…
Nazarii Lazur 